РИТОРИЧНА КУЛЬТУРА МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Матеріал з Wiki
Перейти до: навігація, пошук

Зміст

Назва статті

Риторична культура майбутніх педагогів вищої школи

Автор (посилання на сторінку користувача)

Рудь Ольга Миколаївна

Анотація статті

Стаття присвячена аналізу риторичної культури майбутніх педагогів вищої школи. У статті розкрито різні наукові підходи до поняття «риторична культура», виділено її структурні компоненти; проаналізовано особливості формування риторичної культури магістрантів – майбутніх педагогів вищої школи.

Ключові слова

Риторична культура, педагог вищої школи, риторична грамотність, рівень риторичної культури, формування риторичної культури, творчі вправи, аналітичні вправи.

Постановка проблеми

Прагнення України до інтеграції в європейський освітній простір зумовлює необхідність розв’язання комплексу завдань, пов’язаних з реформуванням національної вищої школи та створенням якісної системи освіти, яка б відповідала світовим стандартам.
Складність, багатовимірність проявів людської особистості, яка є головною дійовою особою й суб’єктом суспільно-історичного розвитку, велика залежність мети і шляхів її розвитку від ідеологічного і культурного контекстів зумовлюють необхідність пошуку нових засобів формування особистості, новітніх принципів розбудови навчальної діяльності у вищій школі.
Завдання вищої школи на сучасному етапі – підготовка не просто вузькопрофесійного спеціаліста, а різнобічного професіонала, який здатний до різних сфер діяльності і володіє високим рівнем культури. Сучасному суспільству, що розвивається, необхідні освічені, моральні особистості, які вміють самостійно приймати рішення і прогнозувати їх можливі наслідки, мобільні, динамічні і конструктивні.
Це в свою чергу ставить перед суспільством проблему професійної підготовки педагога вищої школи як носія духовних цінностей, що здійснює спадкоємний зв'язок між поколіннями. Рівень розвитку нашого суспільства закладається сьогодні в стінах педагогічних вузів країни. Зрослі вимоги до підготовки викладача змусили говорити не тільки про базові знання, уміння, навички, необхідні майбутньому педагогові вищої школи, незалежно від його фахового профілю, але й про такі важливі характеристики педагогічної діяльності, як педагогічна майстерність, професіоналізм, компетентність, риторична культура.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Аналіз наукової та навчальної літератури показав, що риторичні знання, що сприяють формуванню необхідних педагогові вмінь культурного способу мовленнєвої взаємодії і є частиною риторичної культури, у навчальних джерелах з педагогіки представлені недостатньо. У вирішенні завдань оптимізації педагогічної взаємодії домінує соціально-психологічний підхід (В.С. Безрукова, І.А. Зязюн, В.А. Кан-Калик, В.А. Сластьонін, С.А. Смирнов та ін.). Як лінгво-педагогічний засіб розв’язання вищевказаних завдань ученими традиційно розглядається культура мови, що, на жаль, не в змозі вирішити проблеми мовної взаємодії, що відносяться до компетенції риторичної культури [1]. У наукових дослідженнях, що стосуються проблем риторики, неодноразово вказувалося на необхідність формування риторичної культури майбутнього педагога (С.Ф. Іванова, Н.А. Купина, В, Н. Маров, В. Матвєєва, А. К. Михальська, Є.А. Юніна та ін.), хоч загальноприйнятої системи формування риторичної культури педагога вищої школи не існує, як залишаються до кінця не визначеними зміст і структура самого поняття «риторична культура».

Мета статті

Розкрити різні наукові підходи до поняття «риторична культура», виділити її структурні компоненти; проаналізувати особливості формування риторичної культури майбутніх педагогів вищої школи

Виклад основного матеріалу

Термін «риторична культура», як зазначає Я.В.Білоусова, в сучасній педагогічній літературі часто видозамінюється іншими: «культура мови», «мовленнєва (професійна) майстерність», «риторична грамотність», «педмайстерність» тощо. Так, російські вчені-педагоги Л.К.Граудіна, Н.О.Безменова, Н.А.Михайличенко поняття «риторична культура» ототожнюють з поняттям «мовленнєва майстерність», складовими частинами якої є логічна культура, психолого-педагогічна культура, культура спілкування, техніка мови. У працях Д.М.Александрова та Ю.В.Рождественського, присвячених аналізу сучасної теорії риторики, перевага надається терміну «риторична (ораторська) грамотність», під яким здебільшого розуміють знання видів слова, їх смислових можливостей, їх відношень до інших, семіозису й систематизації культури як цілого. Відомі українські педагоги І.А.Зязюн, А.Й.Капська, Г.М.Сагач, Н.М.Тарасевич риторичну культуру розуміють здебільшого як вищий вияв професійно-виконавської культури, педагогічної майстерності, тому основне завдання курсу «Основи красномовства», на думку вчених, - сформувати професійно-виконавську культуру майбутнього учителя, розширити його професійний світогляд, педагогічну ерудицію, методичні можливості. Звідси поняття риторичної культури в їх працях часто ототожнюється з поняттям педагогічної майстерності [1]. О.Б. Залюбінська вважає поняття «риторична культура» і «мовленнєва культура» синонімічними. При цьому зазначає, що у сучасній науковій і навчальній літературі поняття мовленнєва культура використовується: у вузькому, традиційному значенні як дотримання мовцем норм літературної мови, при цьому нормативність мовлення включає в себе, крім правильності, такі якості, як точність, ясність, багатство, стислість, доречність тощо; у широкому, риторичному, розумінні як культура мовленнєвої діяльності у всіх аспектах цієї діяльності, що ґрунтується на принципі функціонально-комунікативної оптимальності. Далі зауважує, що риторичну культуру теж слід визначати у вузькому і широкому розуміннях: як культуру публіч¬ного мовлення (ораторську) і культуру риторичної діяльності у всіх її формах, родах, видах і жанрах (усне і письмове мовлення: монолог, діалог; побутове, ділове, наукове мовлення) [5]. Риторична культура, переконана О.Б. Залюбінська, є складним синкретичним поняттям, яке поєднує у собі, крім культури мовлення у традиційному розумінні, певні аспекти культури мислення, психологічної культури, сценічної майстерності, риторичну етику, поняття про імідж мовця. В основі риторичної культури особистості лежить перехід від побутових уявлень і вмінь до певної наукової обізнаності, до використання науково обґрунтованих, практично ефективних методів і прийомів підготовки, організації, аналізу риторичної діяльності. Тому основою риторичної культури можна визначити наявність у людини теоретичних знань з риторики. Риторичну культуру особистості в навчально-педагогічному аспекті слід визначити як сукупність риторичних знань, умінь і навичок, що сприяють успішному здійсненню риторичної діяльності у різних її видах. Я.В.Білоусова, виділяючи мовленнєву культуру одним з основних компонентів культури риторичної, вважає значення поняття «риторична культура» значно ширшим. Риторична культура - це якісна характеристика особистості, показник духовного розвитку, сформованих риторичних знань, умінь та навичок, а також здібностей та потреб у риторичній діяльності. Це діяльнісна категорія, яка реалізується у всіх видах фахової діяльності, сприяє формуванню багатогранних відношень, забезпечує самопізнання, саморозвиток, самовиховання через володіння риторичним досвідом, набутим людством [1]. Риторична культура педагога вищої школи – це морально-естетична й інтелектуальна культура його емоційно-почуттєвої мисленнєво-мовленнєвої діяльності, яка спрямована на гармонічний розвиток особистості студента. Модель структури риторичної культури, як зазначає Я.В.Білоусова, становить складне динамічне ціле із п'ятьма підструктурами – комунікативною культурою (риторичною етикою), мисленнєвою (логічною) культурою, культурою мовлення, духовно-моральною культурою та сценічною культурою [1]. О.Б.Залюбінська пропонує виділяти структурні компоненти у відповідності до етапів риторичної діяльності та аспектів риторичної діяльності. У максимально узагальненому вигляді перший варіант цієї структури О.Б. Залюбінська подає у вигляді таблиці:

Етапи риторичної діяльності Риторика монологу Риторика діалогу
Підготовчий (докомунікативний) етап Уміння створити текст відповідно до цілей і умов риторичної ситуації Уміння розробити концепцію діалогу, змоделювати його відповідно до цілей і умов риторичної ситуації
Виконавчий (комунікативний) етап Уміння подати текст слухачам (виголосити промову) Уміння організувати і провести діалог
Аналітичний (посткомунікативний) етап Уміння проаналізувати чужу і власну риторичну діяльність

Другий варіант структури риторичної культури відтворює багатоаспектність риторичної діяльності. Дослідниця виділяє 5 основних компонентів риторичної культури: інтелектуально-творчий; мовностилістичний; психологічний; етико-педагогічний; сценічно-артистичний [5]. Враховуючи структуру риторичної культури, формування риторичної культури майбутніх педагогів вищої школи має бути спрямоване на розвиток вміння проектувати риторичну ситуацію; усвідомлювати, планувати й творчо створювати риторичну подію; здійснювати риторичну рефлексію. Загальна практика оволодіння професійною риторичною культурою поступово стає в усьому світі невід’ємним елементом підготовки спеціалістів практично будь-якого виробничого профілю. Про те, наскільки важлива роль ефективної мовленнєвої комунікації у суспільстві й освіті одними із перших задумались американці і японці. Вони прийшли до розуміння, що на зміну віку індустріальному прийшов інформаційний вік. В американській освіті є предмет «Мовленнєва комунікація». Студент, який успішно завершив цей курс, має порівняно з іншими більше шансів одержати престижну роботу. В Японії вже в 50-і роки ХХ століття була створена теорія «мовного існування», розробники якої виходили із наступних переконань: єдиним ресурсом економічного розвитку є культура та інтелект, а для розвитку інтелекту необхідна реформа в галузі мови і мовлення. У вищих навчальних закладах Франції особлива увага приділяється формуванню у студентів комунікативних умінь. Тут впевнені, що майбутній спеціаліст має швидко знаходити необхідну інформацію, продуктивно працювати в команді, гідно представляти культуру підприємства, уміти слухати клієнта. У цих країнах був зроблений висновок про те, що розвиток мовлення є запорукою розвитку суспільства, так як через слово організується все людське життя. У демократичному суспільстві, яке свідомо розвивається і рухається вперед, досконале володіння словом перетворюється в нагальну потребу. Підвищення рівня цієї культури можна здійснити перш за все через виховання риторичних якостей у майбутніх викладачів вищих навчальних закладів. Саме від педагогів, незалежно від його фахового профілю, в першу чергу залежить духовно-інтелектуальне здоров'я нашого народу. У вищих навчальних закладах України помітно зростає роль таких навчальних предметів, як «Ораторське мистецтво», «Основи красномовства», «Риторика». У Сумському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти навчальним планом підготовки магістрів спеціальності «Педагогіка вищої школи» передбачено вивчення курсу «Риторика», який розрахований на 54 години. Програма курсу з риторики знайомить магістрантів із предметом риторики, з історією її становлення й розвитку як дисципліни. Особлива увага приділяється вивченню античної риторики, оскільки саме в ній були сформульовані всі основні закони й правила красномовства. Студенти знайомлять також з родами й видами ораторської мови; розглядають взаємини мовця і його слухачів; одержують основи знань про мовну поведінку людини, про риторичні прийоми, про форми викладу інформації й побудови тексту. Крім того, майбутні педагоги одержують уявлення про майстерність бесіди й суперечки. У зміст предмета входить і вивчення можливостей невербального спілкування, оскільки поза людини, жести, міміка, погляд, загальний зовнішній вигляд нерідко виступають мовчазним, але досить виразним засобом характеристики відношення до співрозмовника й визначають стиль і результати спілкування. Сучасна риторика повинна мати яскраво виражену професійну спрямованість, її основне завдання як навчальної дисципліни - навчання студентів умілої, мистецької й ефективної професійної мови, ефективному (результативному) професійному спілкуванню. Наявність риторичних умінь дозволяє ораторові самостійно підготувати виступ, дохідливо й переконливо викладати матеріал, відповідати на питання слухачів, установлювати й підтримувати контакт із аудиторією, застосовувати технічні засоби, тощо. Вивчення риторики передбачає два напрями: вивчення теоретичних основ риторики; практичне оволодіння основами текстотворення. Мета викладання дисципліни – формування риторичної особистості громадянина України. Необхідно підвищити рівень риторичної культури, досягти оптимального використання засобів мовлення і виражальних можливостей мови у відповідності до ситуації спілкування, виробити свідоме ставлення до мовних фактів, явищ. Важливими завданнями викладання риторики у вищому навчальному закладі має стати розвиток мовленнєвих умінь і навичок студентів до публічних виступів перед різними аудиторіями з певними темами; забезпечення студентів результативною системою знань про побудову комунікативно адекватного тексту; усвідомлення місця і ролі цієї інтегративної дисципліни в системі вищої освіти. У лекційному курсі студенти ознайомлюються з теоретичними відомостями щодо становлення і розвитку риторичної думки як в Україні, так і в інших країнах світу, а також із теорією красномовства, в якій узагальнені певні прийоми, застосування яких сприяє успішності ораторської промови і дозволяє вплинути на почуття слухачів або спонукати їх до конкретних дій. Розглядаються риторичні закони, поняття, тропи і фігури мовлення та правила їх застосування. При цьому використовуються таблиці, схеми, рисунки, що виділяють і розкривають головні теоретичні положення навчального предмету, в наочній формі відображають абстрактні поняття риторики, їх взаємозв’язки. Так, розглядаючи композиційні частини промови, магістранти за поданими нижче схемами аналізують універсальні прийоми вступу, типи закінчень (див. схему 1, 2).

Схема 1. Універсальні прийоми вступу

Схема.JPG

Схема 2. Типи закінчень (висновків)

Схема 2.JPG

Лекція забезпечує розкриття можливостей використання конкретних знань у майбутніх професійній діяльності студентів. У процесі формування риторичної культури студентів слід застосовувати діяльнісний, діалоговий, практично-комунікативний підхід. Слід зазначити, що діалогічне спілкування є найважливішою складовою сучасного навчання. Діалог задає контекст навчальній діяльності, в якому відбувається не просто розвиток особистості студента, а розвиток єдності тих, хто навчається, і тих, хто навчає. З метою активізації пізнавальної діяльності студентів на теоретичному етапі застосовуються методи створення проблемних ситуацій, постановки запитань дискусійного характеру з наступним обговоренням їх, включення в лекцію заздалегідь підготовлених виступів студентів тощо. Так, до лекційного заняття з теми «Історія розвитку риторики» магістранти готують повідомлення «Риторичне вчення Аристотеля», «Ораторство Демосфена», «Ритори Києво-Могилянської академії», «Риторична система Феофана Прокоповича», тощо. Упродовж навчання магістранти мають не лише оволодіти відповідною сумою знань, а й навчитися самостійно опановувати знання, оволодіти вміннями застосовувати теоретичні знання на практиці у контексті майбутньої професійної діяльності. У практичному курсі майбутні педагоги формують професійні вміння та навички, вивчають і аналізують фрагменти з промов видатних педагогів, учених, письменників, оволодівають низкою прийомів: як працювати риторові над своїм мовленням, як готувати промову, будувати, виголошувати її, як зацікавити слухача і самому стати зацікавленим слухачем. У процесі реалізації курсу студенти виконують різні професійно направлені вправи, які сприяють розвиткові й зміцненню риторичних навичок, умінь і здібностей. Підготовчі вправи формують вміння визначати назву виступу, формулювати мету, головну думку, моделювати аудиторію, добирати й опрацьовувати матеріал. Магістранти виконують такі вправи:

Складіть уявний портрет аудиторії, перед якою ви  хотіли б виступити з промовою «Професія - педагог». Підготуйте промову.
Прочитайте уважно текст та підберіть до нього заголовок. Визначте структурні компоненти тексту. 

Виховання — найдавніше поняття суспільного розвитку. Людина, турбуючись про продовження свого роду, завжди дбала і про передачу новому поколінню досвіду старших. Спочатку цю функцію у повному обсязі виконували батьки. Але пізніше окремі функції виховання дітей в родах, общинах члени суспільства передавали найбільш досвідченим, найбільш мудрим людям — педагогам. Уже в етимології цього слова закладений глибокий соціальний зміст. Слово педагог походить від грецького paidahos (pais — дитина; aho — веду, виховую). Педагогами називали людей, які займалися дітоведенням, вихованням дітей. Тому не випадково, що професія педагога (учителя, вихователя) є найдавнішою на Землі. У стародавньому Вавилоні, Єгипті, Ассирії учителями найчастіше були жерці, а в Греції ця почесна справа доручалась вільнонайманим, найбільш розумним громадянам, серед яких були філософи, поети. Ще Арістотель говорив: "Вихователі ще більш достойні поваги, аніж батьки, бо останні дають нам лише життя, а перші — достойне життя". У Київській Русі учителів називали майстрами, підкреслюючи цим самим глибину поваги до тих, хто творить духовне багатство суспільства. Історія нашого народу, кожного члена нашої спільноти тісно пов'язана з батьками та вчителями, їх працею створювалась і створюється найбільша цінність на землі — Людина. В умовах становлення української державності, відродження національної духовності, формування національної гідності громадян роль учителя у суспільстві зростає. Учитель як уповноважений суспільства нарівні з батьками несе відповідальність за соціальну зрілість кожного вихованця. Від учителя-вихователя у суспільстві залежить розв'язання ще одного важливого завдання: забезпечення сприятливих умов для створення найбільшого багатства суспільства — інтелектуальних цінностей кожної людини зокрема і людської спільноти взагалі. Таким чином, учитель-вихователь — творець духовної сутності людини.

Творчі вправи спрямовані на формування у студентів уміння й навички композиційно правильно вибудовувати текст виступу. Виконання тренувальних вправ допоможе студентам виробити навички правильного дихання, дикції, інтонації. Наприклад:

Текст прочитайте вголос. Підкресліть слова, на які падає логічний наголос, і поставте його.

Мрійлива, розкішна верховинська весна квітла різноцвітними барвами, мов дитина, вбрана у чарівний вінок, з радості всміхалася, пишалася своєю красою. Над свіжозораними нивами високо в повітрі розливалися дзвінкоголосі пісні жайворонка. В гаю ніжно загомонів соловей, і його пісня широко рознеслася по чарівній природі, вливаючи в серце людини нове життя, нову надію.

Скажіть так швидко, як тільки можете (але не порушуючи артикуляційних норм).

Козацькому роду нема переводу. Правда кривду переважить. Де багато пташок, там мало комашок. Поможи, Боже, і вашим, і нашим. Годувала ґава ґавенят на ґанку.

Аналітичні вправи розвивають мислення, формують уміння й навички риторичного аналізу тексту чи його частин і аналізу публічного виступу, наприклад:

З'ясуйте, які риторичні засоби виразності використано в наведених уривках.

1. Висловимо остаточно нашу думку про значення начал і загальних правил розуму в царині моралі за допомогою євангельського образу, який за своєю точністю завжди буде викликати здивування у байдужого спостерігача: для живої - а не лише уявної – моральності потрібен світильник і єлей... У залежності від того, як у серці людини вичерпується єлей любові, світильник гасне: моральні начала й ідеї затьмарюються і, зрештою, зникають із свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм - між головою і серцем - є найзвичайнісіньким явищем у моральній історії людства. П. Д. Юркевич.

2. Віро! Викличте до мене найсвітлішу голову нашої з вами сучасності. Як? Новосельцева, звичайно!

3. «Хоробрі завжди вперті». Дивлячись з неба, Господь посміхається від радості, адже саме цього Він і хоче - щоб кожна людина сама відповідала за своє життя. Кінець кінцем Господь щедро наділив своїх дітей здатністю робити вибір і приймати рішення. Лише ті, у кого в серці загорівся священний вогонь, насмілюються боротися з Богом. І лише вони знають зворотній шлях до Його любові, адже приходять до розуміння того, що нещастя - це випробування, а не покарання. П. Коельо.

На заняттях застосовуються також тестування, психофізичні вправи на подолання страху перед аудиторією, аналіз та самоаналіз виступів студентів. Оскільки формування риторичної культури неможливе поза процесом мовлення, на заняттях доцільно ми застосовувати методи навчання, які максимально активізують мисленєво-мовленнєву діяльність студентів. Це, зокрема, рольові ігри, групові дискусії, виступи-промови, декламація тощо. Як зазначає О.Б. Залюбівська, на практичних заняттях з риторики обов'язковим має бути декламаційний практикум [5]. Студенти вправляються у виразному читанні різних за жанром творів: байки, проза, поезія. Докладно аналізують складові інтонації, знайомляться з поняттям партитури тексту, тренуються застосовувати і «читати» партитурні знаки у власних текстах. Студенти виконують усні і письмові вправи на основі аналізу аудіозапису, постійних цілеспрямованих спостережень за мовленням у різноманітних життєвих ситуаціях спілкування, в тому числі і професійного. На думку Я.В.Білоусової, однією з основних передумов формування риторичної культури студентів є розробка та модифікація системи активних форм роботи, за допомогою якої відпрацьовуються певні риторичні якості особистості [2]. Серед активних форм роботи в умовах вищої школи все більшого визнання набуває дидактична гра, що дає змогу поєднувати в навчанні теорію з практикою та набути таких умінь і навичок, які є необхідними вже на перших етапах професійної діяльності. Гра в тому вигляді, в якому вона застосовується у вищій школі, повинна розглядатися як метод навчання з притаманними для нього умовами впорядкованості, взаємозв’язку діяльності викладача та студентів, скерованістю на вирішення навчально-виховних завдань вищої школи. Майбутні педагоги із задоволенням виконують завдання, спрямовані на розвиток умінь «тримати контакт очей», розуміти співрозмовника (гра «Емпатія»), на розвиток умінь користуватися невербальними засобами спілкування (гра «Як живеш?»), тощо. Важливою формою риторичного самовдосконалення є самостійна робота студентів – навчальна діяльність, яка планується, виконується за завданням, під методичним керівництвом і контролем викладача, але без його прямої участі [6, 309]. Досвідом підтверджено, що самостійна робота студентів є важливим підґрунтям для формування риторичної культури майбутнього педагога, оскільки самостійність забезпечує більш повне, глибоке і творче засвоєння як спеціальних, відповідних профілю підготовки, так і психолого-педагогічних знань [3, 28-29]. Самостійна робота студента формує навички самостійної діяльності, виробляє здатність самостійно приймати відповідальні рішення, знаходити оптимальний вихід зі складних ситуацій. Самостійна робота сприяє поглибленню й розширенню знань студентів; формуванню інтересу до пізнавальної діяльності; оволодінню прийомами процесу пізнання; здатності знаходити конструктивні рішення; розширенню творчого компонента в професійній діяльності. Самостійна робота має місце на кожному етапі риторичної підготовки студента (теоретичний, навчально-моделюючий, корекційно-реалізуючий (за А.Первушиною)), однак зміст і методи її різні. На теоретичному етапі сутність самостійної роботи полягає в опрацюванні конспекту лекцій та рекомендованої літератури з кожної теми, у підготовці рефератів, повідомлень, міні-лекцій, порівняльних характеристик риторичних понять тощо. На другому етапі (навчально-моделюючий) самостійна робота студентів пов'язана, насамперед, з удосконаленням особистісно-риторичних якостей кожного студента, особливо таких, як техніка мовлення (якості голосу, темп мовлення, фонаційне дихання, дикція, інтонація), техніка невербальної поведінки (жести, міміка, поза). Вправи для розвитку артикуляції та вироблення правильної дикції виконуються, як правило, вдома, наприклад:

1. Рвучко, але й плавно відкрийте рот, опускаючи нижню щелепу, і поверніть її в попереднє положення. 2. Спробуйте рухати нижньою щелепою вправо-вліво. 3. Висуньте вперед нижню щелепу та поверніть назад.

Важливими аспектами самостійної роботи є підготовка до виголошення промов, до участі в бесідах, дискусія, диспутах, дидактичних іграх, а також самоаналіз власної риторичної діяльності на пост комунікативній фазі. На третьому етапі завданнями самостійної роботи студентів є підготовка до участі у проведенні аудиторних занять в умовах реальної професійної діяльності та самоаналіз ефективності реалізації риторичних умінь у нових нестандартних умовах. Вищим рівнем самостійної роботи студентів, як зазначає Н.Голуб [3], є науково-дослідницька робота, виконання якої сприяє формуванню творчого потенціалу спеціаліста, його наукових інтересів за допомогою виконання проміжних науково-дослідницьких робіт з комплексної тематики. Підсумковий контроль здійснюється під час активної участі студентів у науково-практичних конференціях (у Сумському ОІППО проходить дві щорічні вузівські науково-практичні конференції для магістрантів, студенти беруть активну участь у всеукраїнських і міжнародних конференціях, які проходять на базі інституту), а також під час практики, тому що саме в реальних умовах можна дослідити рівень сформованості риторичних умінь. Індивідуальна робота є формою організації навчального процесу, яка передбачає створення умов для якнайповнішої реалізації творчих можливостей магістрантів через індивідуально-спрямований розвиток його здібностей, науково-дослідну роботу та творчу діяльність. Перевага цієї форми навчання очевидна, оскільки викладач працює одночасно лише з 3-4 студентами, які час від часу за окремим графіком звітують про перебіг своєї самостійної, науково-дослідної роботи. Контроль за цим перебігом є систематичним і творчим.

Висновки

Таким чином, риторична культура педагога вищої школи передбачає знання викладачем риторичних норм і умінь застосовувати ці норми в процесі мовленнєвої взаємодії, через яку і відбувається реалізація цілей і завдань освіти. Її основними компонентами є: уміння проектувати риторичну ситуацію; усвідомлювати, планувати і творчо створювати риторичні події; здійснювати риторичну рефлексію. Риторичні знання дозволяють формувати високу риторичну культуру як у публічній сфері, так і на міжособистісному рівні. Педагог вищої школи, підвищуючи свою риторичну культуру, сприяє становленню громадянської позиції студента, збагачує його духовно.

Список використаної літератури

  1. Білоусова Я.В. Формування риторичної культури студентів гуманітарних факультетів у навчально-виховному процесі. – Автореф. … канд.. пед.. наук. – 13.00.01. – К., 2004.
  2. Вагапова Д.Х. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах. – М.: Цитадель, 1990. – 460 с.
  3. Голуб Н. Самостійна робота студентів з риторики: Навчально-методичний посібник. – Черкаси: Брама-Україна, 2008. – 232 с.
  4. Голуб Н. Система вправ з риторики для студентів педагогічних спеціальностей // Дивослово. – 2007. - №12. – С.21-25.
  5. Залюбінська О.Б. Педагогічні зсади формування риторичної культури особистості // Електронний ресурс – Режим доступу: http://www.referat.allserver.ru/?i=4139736 – Загол. з екрану. – Мова укр.
  6. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 486 с.